Космічний табір, або Як шатл образився

Знайшов удома DVD. Старий, подряпаний, ніби його котом по підлозі возили. На обкладинці — діти в скафандрах і напис «Космічний табір».

Вставив у програвач. Програвач задумався. Довго. Ніби згадував, що він узагалі вміє диски читати.

А потім — пішло! Діти летять у космос. Шатл гуде. Джон Вільямс грає так, ніби це не комедія, а друге пришестя.

Ось тобі й маєш: бюджет — двадцять п’ять мільйонів, зібрали — дев’ять. Тобто шістнадцять мільйонів кудись полетіли. В космос, мабуть. І не повернулися. Справжній багаторазовий транспортний засіб — тільки в один бік.

А фільм… Фільм — як той додаток, що оновився й тепер не розуміє п’ять мов замість трьох. Усе є: зірки, музика, НАСА. А чогось бракує.

DVD дограв. Програвач клацнув і замовк.

Я сидів у тиші. Сорок років пройшло. Діти з того фільму вже на пенсію збираються. А космос — ось він, так само далеко.

Тільки DVD тепер теж — фізичний носій з минулого. Як і шатл. Як і ми з вами…

За мотивами: arstechnica.com – https://arstechnica.com/culture/2026/05/on-its-40th-anniversary-we-reassess-1986s-spacecamp/