Author: admin

Одного ранку мій смарт-годинник повідомив мені, що в мене нерегулярний серцевий ритм. Я лежав у ліжку й читав меню доставки піци. Пульс, за логікою речей, мав бути стабільним.

Я перевірив ще раз. Годинник наполягав. Я виміряв ЕКГ. Результат: «непереконливо». Це, мабуть, найгірше слово, яке може сказати тобі медичний прилад. Не «добре». Не «погано». «Непереконливо». Тобто: «Я не знаю, але й тобі спокою не дам».

Як повідомляють фахівці, одна жінка зробила понад дев’ятсот ЕКГ на годиннику за рік. Дев’ятсот. Це приблизно два з половиною ЕКГ на день. Більшість були в нормі. Але годинник не сказав їй: «Заспокойся, усе добре». Годинник сказав: «Непереконливо». І вона поїхала до швидкої. Потім ще раз. Потім на сімейну терапію.

До купівлі годинника жодних проблем із психікою в неї не було. Відзначимо: годинник коштував двісті доларів. Терапія — значно дорожче.

Лікарі рекомендують вимкнути сповіщення, які викликають тривогу. Годинник цю пораду не прокоментував.

Знайшов удома DVD. Старий, подряпаний, ніби його котом по підлозі возили. На обкладинці — діти в скафандрах і напис «Космічний табір».

Вставив у програвач. Програвач задумався. Довго. Ніби згадував, що він узагалі вміє диски читати.

А потім — пішло! Діти летять у космос. Шатл гуде. Джон Вільямс грає так, ніби це не комедія, а друге пришестя.

Ось тобі й маєш: бюджет — двадцять п’ять мільйонів, зібрали — дев’ять. Тобто шістнадцять мільйонів кудись полетіли. В космос, мабуть. І не повернулися. Справжній багаторазовий транспортний засіб — тільки в один бік.

А фільм… Фільм — як той додаток, що оновився й тепер не розуміє п’ять мов замість трьох. Усе є: зірки, музика, НАСА. А чогось бракує.

DVD дограв. Програвач клацнув і замовк.

Я сидів у тиші. Сорок років пройшло. Діти з того фільму вже на пенсію збираються. А космос — ось він, так само далеко.

Тільки DVD тепер теж — фізичний носій з минулого. Як і шатл. Як і ми з вами…

За мотивами: arstechnica.com – https://arstechnica.com/culture/2026/05/on-its-40th-anniversary-we-reassess-1986s-spacecamp/

Вчора читаю — у Америці таксі без шоферів уже по автострадах шпарять! Waymo називаються. Сідай собі в машину, а за кермом — ніхто. Тільки кнопки та камери.

Думаю: от воно що! Роботи вже й таксувати навчилися.

Розповів це своєму сусідові Микиті. Він аж підскочив:

— Як це — без шофера?! А хто ж тоді матюкатиметься на пробки? Хто розповідатиме, що в країні все погано? Хто знає всі дороги і все одно поїде навігатором?

— Та нема там нікого, — кажу. — Комп’ютер керує.

— Комп’ютер?! — Микита аж сплеснув руками. — А як же пасажир? З ким балакатиме про політику? З кнопкою?

— Ну, — кажу, — можна й з кнопкою…

— Та яке таксі без шофера! — не вгавав Микита. — Це ж половина задоволення втрачена! Сів би я в таке таксі — помер би з нудьги. Мовчить машина, їде собі. Краще вже пішки йти — хоч собі щось нашепчеш.

От бачите, люди добрі, який прогрес! Роботи їздять, а шофери — плачуть. Бо таксист без балачки — це як борщ без сметани: їстівно, але не те.

Джерело: techcrunch.com – https://techcrunch.com/2025/11/12/waymo-robotaxis-are-now-giving-rides-on-freeways-in-these-3-cities/

От воно що! Тепер уже й пліснява міста будувати навчилася!

Сиджу я вчора, читаю новини. Якийсь стартап Mireta взяв жовту плямку без мозку – слизову пліснявку – звуть, і каже: “Оця штука розумніша за всіх наших урбаністів разом узятих!”

Шістсот мільйонів років, кажуть, пліснява по світу мандрує. А люди всього шість тисяч років міста будують – і що? Затори, смог, черги до поліклініки…

– То що ж ваша пліснява вміє? – питаю я.

– Вона, – кажуть, – дороги оптимізує, затори розв’язує, клімат рятує!

Сиджу, думаю: от би нашого міністра транспорту на тиждень у підвал посадити, в темряву та вологість. Глядиш, теж розумнішим стане! Або хоч плямою жовтою покриється – і то користь.

А найсмішніше – пліснява ця без мозку, а справу свою знає. От тобі й технології! Раніше казали: “Голова – не капуста”. А тепер виходить: капуста – не найгірший варіант!

Піду-но я в льох, подивлюся, чи не виросла там у мене своя урбаністична пліснява. Може, вона мені підкаже, як до сусідів через двір швидше дістатися, оминаючи ями та калюжі?

Навіяно: technologyreview.com – https://www.technologyreview.com/2025/11/12/1127881/the-download-how-to-survive-a-conspiracy-theory-and-moldy-cities/

От сиджу я вчора, читаю новини технічні. Пишуть: “Розробка програмного забезпечення в епоху нових ангелів”.

Нових ангелів!

Я аж підскочив. Думаю: “Невже й до програмування янголи взялися?”

янгол, перед комп’ютером. Німб світиться замість лампи настільної. Клацає по клавішах – музика небесна лунає. Код пише – чистий, як сльоза немовля. Без жодного бага!

Прийшов я до Миколи-програміста, кажу:

— Чув? Тепер янголи програмувати будуть!

Микола аж сплюнув:

— Які янголи? Це ж про штучний інтелект! AI, розумієш? Нові “ангели” – то нові версії ChatGPT та інших роботів розумних.

— А-а-а… – кажу. – То не крила, а алгоритми?

— Крила! – Микола махнув рукою. – Хіба ж робот може зрозуміти, що таке дедлайн о третій ночі? Або кава холодна, а замовник гарячий?

Думаю: правда. Янгол би злетів від такого життя. А програміст – сидить, терпить, кодить.

Хоч… може воно й добре, що “нові ангели” з’явилися? Нехай хоч вони помучаються з багами!

Джерело: davegriffith.substack.com – https://davegriffith.substack.com/p/software-development-in-the-time

От сидить собі Apple в дев’яностих і думає: “А що, якби нам дати людям свободу?”

Та не таку свободу, щоб музику качати чи в інтернеті блукати — ні! Свободу справжню: самим комп’ютери Mac робити!

І дали. На три роки.

Повилазили клони — як гриби після дощу. Power Computing, UMAX, Motorola — усі кинулися Mac’и штампувати. Дешевші, швидші, барвистіші! Народ радіє — нарешті можна купити “яблуко” і без того, нирки продавати!

А Apple стоїть, дивиться — і раптом як схаменеться: “Та що ж це ми наробили?! Вони ж наші Mac’и краще роблять, ніж ми самі!”

Три роки минуло — і стоп-кран! Програму згорнули швидше, ніж кіт облизується. Клони — у смітник, ліцензії — у шухляду.

Тепер Apple знову тримає все під замком. І правильно: адже яблуко має від яблуні недалеко падати. А коли воно котиться куди хоче — то вже й не яблуко, а хтозна-що!

От так Apple і навчилося: свобода — це добре. Але тільки коли ти сам вирішуєш, кому її давати. І на скільки. І чи давати взагалі.

За мотивами: spectrum.ieee.org – https://spectrum.ieee.org/apple-mac-clones-history

Зустрів я вчора Миколу – програміста нашого. Сидить, хлопець, ніби на іголках.

– Що, Миколо, стрілося?

– Та квант іде! – каже. – Розшифрує все! Треба вже зараз готуватися!

– Який квант? – питаю.

– Квантовий комп’ютер! Він усі паролі розламає!

Дивлюся – а в нього на моніторі пароль: “123456”.

– Миколо, – кажу, – а ти пароль хоч би змінив…

– Пароль? – махнув рукою. – Це ж дрібниці! Квант – ось справжня загроза!

От воно що! Готуємося до квантового апокаліпсису, а двері на клямці тримаємо.

Як той дідусь, що новий замок на хату ставив – за три тисячі! – бо злодії, каже, пішли технологічні. А вікно в сараї – як було вибите, так і лишилося.

Питаю в сусіда:

– Чого ж не заскліш?

– Та нащо? Через двері ж увійдуть!

От так само й ми: від квантової загрози озброюємося, а від простого фішингу – ніяк. Бабуся Ганна й та розумніша: спочатку паркан латає, а вже потім про сигналізацію думає.

За мотивами: technologyreview.com – https://www.technologyreview.com/2025/11/10/1127774/reimagining-cybersecurity-in-the-era-of-ai-and-quantum/

От воно що! Роботи вже й їстівні стали

Сиджу я вчора, читаю новини. Швейцарці, кажуть, винайшли робота, що його можна з’їсти. Цілком! З батарейкою, з моторчиком – все до останнього гвинтика їстівне. Ну, думаю, дійшло. Тепер уже й машини на закуску підуть.

Уявляєте? Купуєте собі такого роботика. Він вам по хаті бігає, справи якісь робить. А як надокучить – хап! – і з’їли. Як цукерку. Кажуть, навіть смачний – солодкуватий, з лимонною кислинкою.

А найсмішніше – для кого його винайшли? Для диких кабанів! Щоб вакцину їм давати. Кабан бачить – щось рухається, живе. Підбігає, хап – і вакцинований. Геніально!

Тільки я одного не розумію: а якщо кабан цього робота не з’їсть, а подружиться з ним? Будуть разом по лісу бігати, жолуді шукати… А потім прийде інженер швейцарський, а кабан йому: “Не чіпай мого друга!”

От тоді й побачимо, хто кого з’їсть.

Хоча… Може, воно й добре? Прийде час – роботів розведемо, як картоплі. Голодно стане – викопаєш з грядки, помиєш і на сковорідку. Екологічно, біологічно розкладається…

Тільки боюся я, що дійде до того – люди самі їстівними стануть. Вже ж усі напичкані електронікою: телефони, годинники розумні… Глянь – а ти вже наполовину робот!

За мотивами: spectrum.ieee.org – https://spectrum.ieee.org/soft-edible-robot